R2/Spark RTwo logbook | Мій бортовий журнал
- Автор темы garikafterwork
- Дата начала
- Статус
. 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
.
Сьогодні у нашого RTwo День народження!
Йому виповнилося 1 рік!
ODO: 20760 км
Це багажник @userpooser
Він люб'язно дав мені покористуватися ним на час подорожі.
Тож, багажник тільки на "дальняк".
Карпати. Частина I
Навіть не знаю коли настав той момент в який я перестав любити гамір міста? Усі ті автомобілі та люди, що постійно кудись поспішають. Усі ті МАФи та супермаркети. Черги та кислі перекошені обличчя містян, що з поважним видом крокують поміж цегляних шпаківень на зустріч буденній безодні. Воно якось набридло саме собою. Ота пихатість та фальшивість буття. Усі так хочуть бути частиною бетону, що вже цураються бути частиною рідного краю чи просто України в цілому.
Пам’ятаю, як був ще малий, почув від матері вислів – “мене вже до землі тягне”. Дивно було чути таке, та ще більше було не зрозуміло, що то вона таке каже? Та ось з часом вже й самого до землі почало тягнути. Подалі від бетону. Подалі від насуплених облич постійно обурених людей, що дивляться на тебе у вікно маршрутки, яка везе їх наче не до наступної зупинки, а в газову камеру.
Хоча, може воно так і є? Мегаполіс то є одна велика газова камера, що повільно перетворює мільйони життів на режим життєдіяльності. Навіть думати не дуже хочеться. Дратуєшся та не можеш заснути. Хоч і живемо через густий великий ліс від Києва, а все рівно навіть вночі відчуваєш його гарячий подих у відкрите вікно.
– Ти чого не спиш? - прошепотіла Леся і поклала мені на груди свою руку, – І серце чого так гупає?
– Спекотно. - прохрипів я у відповідь пересохлим голосом, хоча мені хоч спека хоч мороз. Зі сном у мене наче нормально, а тут і спати не хочеться. Думками десь не тут. Десь далеко. Та ще й старий горіх шелестить у відкритому вікні наче теж не може заснути і ворочається у дрімотних муках.
– Ти пам’ятаєш, що у нас незабаром річниця? - знову обізвалася до мене Леся, яка теж не могла заснути чи то через спеку чи то просто хотілося побалакати? У цих нічних балачках під простирадлом у спекотну ніч багато чого цікавого.
За такими балачками ми планували і обговорювали багато чого. Обговорювали будівництво нашого будинку, нову роботу, нових друзів. Будували плани на майбутнє та в кінці кінців планували дітей. І то завжди виходило у нас добре! Так. Цього року у нас десята річниця весілля. Хоч з самого весілля і згадати майже не має чого але усе що з ним пов’язане гріє спогади. І якось так швидко усе відбулося. Ось ми тільки нещодавно були такими малими, а вже друзі наших дітей навивають нас дядя і тьотя, не зважаючи на те, що ми разом з ними сидимо і дивимось мульфільми.
Летить час. Часом і згадати не має чого, бо усе протягом року одне й те саме. А років таких у мене вже трохи підзбиралося. І коли друзі питають “що нового?”, то навіть і не знаєш що розповісти. Робота, дім. Дім, робота. Здавалося і робота у мене гарна - фотограф. Майже щодня знайомишся з різними людьми. Цікавими і веселими. Нудними і загадковими. Молодими і старими. У кожного своє життя, своя історія. Але їхня. І в якийсь момент розумієш, що починаєш жити життям тих хто зображений на твоїх світлинах. Це вони веселі з посмішкою на усі тридцять два завмерли на фото. Вони, а не ти. Та я вже і не знаю чи зміг би веселитися на вечірці чи якомусь весіллі? По-перше, одружувати вже чи поки ще не має кого. По-друге, відчуття свята атрофовано. Ми з Лесею до такого висновку і прийшли, за балачками під простирадлом, що ми розучилися відпочивати. Бо, робота у нас така. Вона ніде не закріплена ні за яким місцем. Вона постійно в голові. Те і діло балачок про те як світло з вікон лягає, колір стін, тощо...
– Я хочу в Карпати! - зітхнула Леся і поклала мені на плече свою голову, а вікно так смалило гарячим повітрям, що я ладен був вже зірватися і посеред ночі чкурнути у гори.
Дійсно, чому б ні? В дитинстві з батьком вантажівкою я об’їхав майже всю Україну, але от у Карпатах не був жодного разу. Лише у восьмому класі нас від школи повезли на 20 днів у якийсь пансіонат у горах. Навіть назви не запам’ятав. Лише сіре, важке небо, сніг, мороз і не смачну кухню.
Але ж там гарно! Не тільки пейзажі, а й люди. Якихось пів тисячі кілометрів на захід і популяція народу наче взагалі не з України яку я знаю, яка тут в самому центрі країни. Усе не так. Вперше до мене прийшла така думка під час поїздки у Львів декілька років тому.
Була осінь. Ми з Лесею і дітьми йшли по вранішньому Львову. Навколо ні душі. Окрім двірника, який посеред тротуару мів опале, пожовкле листя.
– Доброго ранку вам! - з посмішкою на обличчі привітався він до нас, поправив свого кашкета та продовжив зганяти мітлою до купи непосидючі жовті листочки наче пастух завертає свою отару, що не хоче йти до стійла.
Начебто нічого такого - людина просто привіталася з тобою - але то якось щиро і приємно до глибини душі. У чужому місті, чужа тобі людина, яка бачить тебе вперше і можливо в останнє, людина, що займається не самою цікавою, і скоріш за все не улюбленою справою, просто бажає тобі доброго ранку, бо ти просто пройшов поряд. І саме від щирості тої стало так добре... З тих пір в середині мене укріпилася думка, що на заході нашої України живуть прості і головне щасливі люди. Адже не дарма багато відомих митців родом саме з західної України, або ж проводили там багато часу. Бо там природна простота сяє з середини. І до того сяйва хочеться хоча б на коротку мить доторкнутися...
***
Річницю нашу, як і планували під простирадлом, ми не святкували тут вдома, а вирішили відзначити її під час подорожі в Карпати. Власне от і весь план. Ми просто забронювали житло у Микуличині, взяли речі, завантажили їх у наш маленький автомобіль і поїхали. Нічний Київ поступово згас у дзеркалах заднього виду і вже о сьомій ранку, пропустивши поворот на об’їздну дорогу, ми в’їхали в Рівне. Може б я ще й розвернувся, щоб не їхати крізь місто, але Леся попросила проїхати крізь нього, щоб поглянути, що змінилося з часів коли вона там навчалась. Виявилось, що за минулих 13 років змінилося мало. Тролейбуси, що курсують містом ще з 50-х років, досі живі! Ті самі магазини, ті самі вивіски. Лише дерева стали вищими та курс валют на табло обмінних пунктів. Але все рівно приємно потрапити туди де не був давно. В місце яке рясніє спогадами. Леся те і діло крутила головою та розмахувала руками вказуючи на місця про які вона розповідала. Наче коротко але по суті. Усі ті розповіді, що були раніше, набули реальних рис. Тепер і я перейнявся атмосферою маленького містечка. Та не встигли повернути за стрілкою навігатора, як ось вже й знак з перекресленим написом “Рівне”.
І ось тут вже почала по справжньому відчуватися західна Україна. Вона була в усьому. В маленьких селах, які швидко пробігали за вікном, у операторах АЗС, яких я вже починав насилу розуміти, та у повітрі, яке мені почало пахнути вугіллям. Так, дійсно, повітря зі стійким запахом кам’яного чорного вугілля, який я пам’ятаю з дитинства. Моя баба Маруся топила грубу таким. Накидає його, прикриє дверцята, а воно звідти жаром пашить. А комен від того жару аж гудів. Так добре було. Сидиш, дивишся як язики полум’я танцюють в грубі і так тепло і спокійно тобі. Але де ти вже ті груби з піччю зустрінеш? Вони вже наче музейні експонати. Навіть як і натрапиш, то боїшся доторкнутися, бо прадавнє таке усе і не технологічне.
***
Першу Карпатську гору ми помітили по дорозі з Івано-Франківська. Аж серце заплигало всередині, а діти на задньому сидінні радісно вигукнули - “Ура! Говерла!!!” А що ще може прийти на думку, коли ти ніколи не бачив гори, а батьки усю дорогу тобі про ту Говерлу тільки і розповідають? А тут “БАЦ” і здорова сива каменюка на горизонті яка ставала усе більше і ближче. І вже за короткий час лінія горизонту перетворилася на гірський пейзаж, який ледь рухався на фоні хвилястої дороги.
Ось воно серце Карпат. Ще більш прекрасніше ніж я його собі уявляв. Життя тут наче зупинилося. Але зупинилося воно десь у майбутньому, наче очікуючи на когось, такого, що десь плентається позаду. Тут і гарні дороги і чисті подвір’я навколо невеличких хатинок, які не обнесені височенними парканами. Життя людей в масштабах кожного села наче в мініатюрі. Тут усе як один великий живий організм. Такий маленький і водночас неосяжний. А головне - усміхнені люди, які нікуди не поспішають. Вони наче зрозуміли у чому сенс буття і тепер вони просто насолоджуються цим прекрасним життям, яке їм подарував Бог.
Последнее редактирование:
Та да 
у меня не хватает терпения столько букав читать, что со мной доктор?В молодости не хватило бы терпения столько букв напечатать
пару лет назад мне не хватило бы терпения столько букв прочитать (по такой теме)
шо ж це робиться
у меня не хватает терпения столько букав читать, что со мной доктор?
garikafterwork аж пробирає, тобі з таким талантом пора свої книги писати!
З авторськими ілюстраціями
Так це само собоюЗ авторськими ілюстраціями
Як раз навпаки. Раніше писав більше. Зараз, на жаль, не маю стільки часу, щоб написати щось путнє і великеСтареешь...
В молодости не хватило бы терпения столько букв напечатать
Дякую.
Місяць тому зробив це фото на Подолі в Києві. І ось щойно звернув увагу на викривлення скла.
антирадар, актуально )То не искривления, то портал в будущее, ты смотришь через него в будущее, т.е. где будет авто через мгновение
Heretic
Активный участник
Кличко нервно курит...То не искривления, то портал в будущее, ты смотришь через него в будущее, т.е. где будет авто через мгновение
та не. там норм ) просто знаки препинания чуть перепутаны.
"То не искривления, а портал в будущее [точка]
Ты смотришь через него в будущее, т.е. где будет авто через мгновение"
- Статус