Карпати. Частина II
– Тут, напевно, живуть щасливі люди… - сказав Данило, дивлячись у вікно на дерев’яні хатинки, які пробігали за вікном автомобіля. – Чому ти так думаєш? - перепитала
Леся. Данило витримав паузу та, не відриваючи погляду від вікна відповів: – Бо тут дуже гарно. Я і сам перший день їздив по дорогах з відкритим ротом. Адже таку красу я бачу ледь не вперше. Зелені смереки, наче ковдрою вкривають гірські схили з обох боків дороги, яка наче чорна гадюка ховаєбся від погляду в ущелині. Білі пухнасті хмаринки то і діло чіпляються за вершини гір даруючи затишок та милування. А навколо тиша. Ось наче поряд дорога яка веде у Буковель та гучні автомобілі, що шмигають туди сюди, а зупинишся, відійдеш десять метрів і ось тобі тиша та монотонний спів неквапливого гірського Прутця. Він наче старенький гусляр несе свої пісні від насиченого людьми та подіями Буковеля у глиб Карпат, до вух та сердець простих людей.
НІколи б і не подумав, що Данило боїться висоти. Ми піднімалися на підйомнику, з якого відкривався чудовий вид на Буковель. Під ногами люди неначе мурахи копошилися у своїх справах та автомобілі, як іграшкові, проїжджали по маленьким вулицям селища. – Он, дивися велосипедисти катають з гори! - мовив я до Данила, вказавши рукою напрямок у якому треба дивитися. А він лише тремтячим голосом і не піднімаючи очі протягнув: “Ага”. Рука вчепившись у поручні люльки, яка розгойдувалася на роликах кожної опори, він тягнув свою посмішку та горнувся до мене. Трохи було смішно спостерігати за цим. Та в той же час і у мене серце заплигало всередині, бо йому страшно, а я єдиний на кого він може покластися і довірити свої страхи та переживання. Я обійняв його та сильніше притиснув до себе. Почав розповідати йому про принцип роботи підйомника та відволікати увагу на даунхіллерів, що летіли на велосипедах стрімголов по схилу у низ. Так буває, що часом гримаєш на дітей через їхні незрозумілі тобі дії. А потім їх так жаль, що починаєш себе картати за те, що ти такий великий і такий козел. Не розумієш елементарних речей якими керуються дитячі серця. Вони тільки починають жити і досліджують цей світ, роблять помилки та непереймаються цим. А для дорослого то усе не вірно та має бути перероблено так я він вважає за потрібне. Серце стискається від того, що діями своїми чи просто словами наносиш образу малому диву, твоєму продовженню, твоєму майбутньому. Завжди прошу пробачення у них за не гарні слова та дії які я вчиняю у моменти гніву. Мене так навчила Леся. Дякую їй за це. Бо, якось я стояв і волав з вирячиними очима на Данила. А той як сирота, повісивши голову і стискаючи маленькі кулачки, стояв посеред кімнати і просто тихо плакав. У мне аж ком до горла підійшов коли до мене дійшло як воно йому зараз. – От ми майже і приїхали. Вже можна не боятися. - я покудлав Данилову русяву чуприну і поглянув назад на Лесю з Софією, які їхали позаду у наступній люльці, реготали та фотографувалися на телефон, що наче антена стирчав на селфі-палиці у різні боки.
Зверху Буковель ще кращий. Взагалі в горах простір стискається неначе телефонна будка Доктора Хто. З вигляду усе таке наче маленьке та поруч. Але, як почнеш їхати чи йти то, ох, як далеко. Ось вони гори. І це повітря. Ох, яке ж воно класне! Наповнене свіжістю та ароматом хвойного океану. Ця безкрая далечінь, що хвилями розливається до самого горизонту та розчиняється у сивій димці.
Споглядаючи із оглядового майданчика Говерлу нам прийшла ідея поїхати дізнатися, що до чого? Щоб завтра вирушити у похід на вершину цієї гори, що майоріла на горизонті.
Дійсно, усе здається поряд не тільки на вигляд, а і у відчуттях. Ось ми наче тільки виїхали з Буковелю, проїхали Татарів та прошмигнули під віадуком у Ворохті. Звернули на Заросляк і вже майже сорок хвилин пройшло. Хоча, коли їдеш з роззявленим ротом і намагаєшся, як губка, всмоктати в себе ту усю красу, що оточує тебе, час пролітає непомітно. – І далеко ви зібралися? - гукнув до нас чоловік у маскувальній формі, що стояв біля шлагбауму, який перегороджував дорогу до бази Заросляк. Бо то вже є територія заповідника і просто так туди не заїдеш. – Хочемо завтра піднятися на Говерлу, то ж вирішили поглянути що до чого? Чоловік у відповідь посміхнувся, поправив кашкета та додав: – Боюся, як ви зараз з’їздите до Заросляка то ви завтра вже не захочете повертатися. Ми трохи здивувалися такій відповіді, а він продовжив. – Там дороги майже не має. Особливо для вашого автомобілю. Суцільне каміння. Краще приїжджайте завтра зранку. Записуйтесь у журнал відвідувачів і їдьте. Бо до Заросляка ще вісім кілометрів, а це аж годину їхати. “Годину до Заросляка? Оно ж Говерла! Вона ж ось поруч!” - здивувалися ми, та все ж таки вирішили прислухатись до порад людини яка тут не перший день. Розвернулися та поїхали додому.
Так, я з впевніністю кажу, що ми мали свою домівку за майже тисячу кілометрів від рідного дому. Бо ми жили у садибі яка вразила нас свої комфортом та атмосферою. “Хутір Фальчі” – будинок, що покликаний створювати родинний затишок для своїх мешканців. Розташований на березі річки Прут він має карпатський дух. Теплий та атмосферно автентичний він просто пронизаний любов’ю та турботою. Складалося враження, що ми приїхали додому до рідних людей, які нас давно чекали. Саме таке місце для відпочинку ми шукали. Саме те, що хотіли ми знайшли. І цей пейзаж за вікнами будинку просто казковий. А вийшовши ранком з чашкою кави на балкон можна було рукою почухати животика хмаринкам, які наче дурні овечки тулилися до гори, що високою стіною нависала над будинком. Такі вони Карпати. Наповнені звичайним дивом, яке можна розгледіти неозброєним оком.
Зранку, поснідавши ми повні сил та енергії ринули у подорож. На нас чекала пригода - підйом на найвищу гору України Говерлу. 2061 метр над рівнем моря. Можливо це не найвеличніший подвиг у нашому житті але перший у житті наших дітей це точно. Як би мені хотілося мати в своїй пам’яті такі спогади. Але, на жаль, нічого такого не відбувалося у моєму дитинстві. Було багато іншого цікавого, але усе не в колі родини, а в компанії друзів. Родинних спогадів дуже мало. І я не хочу, щоб те саме відчуття відсутності яскравих спогадів, що були набуті в родинному колі, було у наших дітей коли вони виростуть.
Ми їхали і наперед намагалися передбачити яким воно буде те сходження на гору. Тренувалися правильно дихати та згадували як орієнтуватися у лісі. І ще багато чого, бо дорога до Заросляка дійсно дуже довга та складна для маленької машинки.Та все ж таки ми здолали тих вісім кілометрів за годину і добралися до бази Заросляк.
Я жодного разу не піднімався ні на Говерлу, ні на Ай-Петрі в Криму. Хоча в Криму був більше разів ніж в Карпатах. А в Карпатах я вдруге. Вперше був ще за часів школи, коли вчився у восьмому класі. Але як би я не намагався згадати де саме був, так і не згадав. В принципі, я жодного разу не піднімався на жодну справжню гору. Тож, для мене це стало не меншою пригодою ніж для дітей. Скориставшись порадою місцевих для сходження ми обрали найлегший та на майже найдовший “зелений” маршрут. І, напевно, зробили дуже розумно. Краса Карпатських лісів просто дивовижна. Одне діло споглядати на гори з вікна автомобіля. Інше діло коли ти всередині та з кожним кроком робиш для себе якісь відкриття та досі не можеш закрити того рота від здивування. Смереки які оповили своїм корінням усе навкруги та тихо колихаються у величному танці до якого їх по-черзі запрошує вітер, який неначе яструб стрімко падає від вершини до долу. Ми йшли. Йшли досить весело та швидко випереджаючи групи туристів, які рухались тим же маршрутом. – Папа, не поспішай! - вигукувала Леся десь позаду боячись загубитися у зелені схилу від якого інколи паморочилось у голові. Чи то прилив кисню так впливав на самопочуття чи то просто жага пригод? Вперше ми зупинилися перепочити у підніжжя Говерли, коли вже вийшли з лісу та пройшли по крутим кам’яним стежкам зарослі ялівцю. Вид вже був дивовижним. Здавалося і Київ десь там не далеко за тими горами праворуч. А ліворуч он і Буковель, з якого учора ми споглядали величну сиву вершину. А тепер ми тут і тільки можемо уявляти які ми мурахи у порівнянні з Чорногірським хребтом.